Бандурний батько

Кому невідоме нині ім’я Олени Теліги? Усі знають, що національно свідомою її зробив чоловік — кубанський козак Михайло Теліга, який без вагань розділив із дружиною трагічну загибель у Бабиному Яру під Києвом.

А хто зробив із Михайла Теліги свідомого українця? Цікаве питання. За власним визнанням М. Теліги, зробленим під час еміграції до Чехії, своїм українством він був зобов’язаний «бандурному батькові» Миколі Богуславському. Образ цього чоловіка, на жаль, призабувся. Тож пригадаймо це світле ім’я.

Микола Олексійович Богуславський був членом ради першої Катеринославської (Катеринослав — це Січеслав, Дніпропетровськ) «Просвіти», обраної на зборах сто років тому — 4 червня 1906 року. А ще бандурний батько, як називали його сучасники, був ініціатор видання в Катеринославі просвітянського часопису «Дніпрові хвилі» та видавцем цього часопису 1913 року.

Як свідчать довідники 1900—1910 років, М. Богуславський працював на скромній посаді діловода в канцелярії Катерининської залізниці. Ідеальним розповсюджувачем української книжки називав його професор Василь Біднов. А інший сучасник Дмитро Лисиченко писав: «У цей же час і пізніше поширює українські книжки на Катеринославщині М.О. Богуславський, що збирає членські внески й поширює видання «Добродійного товариства». Як на ті часи, то він провадив поширення книжки досить успішно.

У звіті «Добродійного товариства» за 1904 рік позначено, що він продав видань товариства на 66 крб. 06 коп., а за 1906 р. — на 29 крб. 40 коп.».

У спогадах Олександра Лотоцького М. Богуславський називається найактивнішим розповсюджувачем українських книжок на Катеринославщині нарівні з Федором Єфремовим, рідним братом Сергія Єфремова — відомого українського діяча, члена українського уряду, віце-президента Академії наук.

Про те, як активно Микола Богуславський уболівав про видання першої на Сході України щоденної української газети «Рада», свідчать нещодавно опубліковані листи Леоніда Жебуньова до Євгена Чикаленка — видавця «Ради». М. Богуславський у цих листах згадується неодноразово.

Так він, наприклад, порадив звернутись із проханням до всіх передплатників «Ради» підтримати газету не грошовою допомогою, а розповсюдженням газети. Серед людей, яких М. Богуславський прихилив до «Ради» й зробив її популяризаторами, був, приміром, Григорій Береговий, службовець пароплава, що курсував із Нікополя до Каховки. Євген Чикаленко в щоденнику 7 лютого 1908 року занотував запис про свою зустріч з О. Бородаєм. Йому Є. Чикаленко поскаржився на байдужість української громади до видаваної ним першої української газети «Рада»: «Більшість «славнозвісних» зовсім байдужі, крім двох-трьох — от як М.О. Богуславський, який зібрав до 200 передплатників, та Л.М. Жебуньов, який дав 100 душ».

Розповідаючи про спроби видання в Катеринославі листовних карток в одну фарбу, Дмитро Лисиченко згадує про такі спроби, здійснені М. Богуславським. Він видав кілька карток із малюнками місцевого січеславського художника Василя Корнієнка (1867 — 1904 рр.), зокрема «Характерник», та ін.

Дмитро Дорошенко, який приїхав до Катеринослава 1909 року, згадував: «Серед катеринославців виникла думка видавати часопис, присвячений спеціально місцевому життю. Ініціатором тої думки був старий Микола Богуславський, що був, між іншим, незрівнянним агітатором серед молоді, вміючи притягати й до національної праці, поширення української книжки, закладання гуртків аматорів гри на бандурі. Пізніше він переїхав на Кубань і там продовжував свою скромну, але корисну для національної справи працю. Він умовив мене взятись за редагування часопису, пришукав відповідального перед адміністрацією видавця в особі місцевого дідича й домовласника Кузьми Котова, придумав і назву для часопису — «Дніпрові хвилі», — наголосив Дмитро Дорошенко.

Про популярність М. Богуславського може свідчити те, що сучасники присвячували йому свої поезії, а дехто виводив його образ у художніх творах. Так 1912 року в Катеринославі з’явилася повість місцевого 23 річного просвітянина Тихона Митруса «Напровесні (історія одного просвітнього товариства на селі)». У цьому творі М. Богуславський виведений під прозорим іменем діда Богуша. Молоді просвітяни Михайло й Макар обговорюють у повісті ідею заснування українцями в місті власного часопису. І вони впевнені, що все буде гаразд: «Це ж узявся дід Богуш, це його ініціатива, а його порадою багато наших українців користується...» У діда Богуша відбувається нарада редакційного комітету, який вирішує видавати часопис: «Дід Богуш, чоловік літ під 70, з великою лисиною, гладко виголений, із сивими, дуже довгими, як у запорожців, вусами запрохав випити по склянці чаю. За чаєм почалась обмірковуватися справа з часописом. (Макар пропонує назвати часопис «Великий Луг». — М.Ч. ).

— Тільки глядіть мені, хлопці, щоб обов’язково на обгортці намальований був каюка на стерні, щоб стояв Марко Маркович (член редколегії, можливо, натяк на М. Нечипоренка. — М. Ч. ) зі здоровенним запорозьким оселедцем, у широчезних штанях та вишиваній сорочці, на весла посадіть усіх співробітників «Великого Лугу», а я вже старістю серед каюка буду кашу варить. — Проговорив із властивим йому гумором дід Богуш».

Цікаво, що коли 1918 року в Катеринославі став виходити часопис «Аргонавти», то оформлення його було саме таким.

А кубанський поет Яків Жарко (1861 — 1933 рр.) надрукував у катеринославському часописі «Дніпрові хвилі» (1912, №11 — 12) вірш «Хвилі». У ньому він обстоював злиття Дніпрових і Кубанських хвиль, а фактично — двох гілок українського народу, нащадків козаків.

Якщо взяти до уваги, що М. Богуславський був ініціатором видання часопису «Дніпрові хвилі», і в його долі Дніпро й Кубань злилися воєдино (він жив то в Катеринославі, то в Катеринодарі), то невипадково саме йому присвячено вірш, хоч і зі злегка зашифрованою посвятою: «Присвячую М.О. Б-сл-у».

Тим часом сам Микола Богуславський переживав на початку 1909 року депресію, викликану якоюсь внутрішньою драмою (можливо, родинною), відлуння чого відчувається в листі до його приятеля Леоніда Жебуньова березня 1909-го: «Любий Леонід! Я не живу, а мучусь. Від зими ні з ким не бачився й не можу бачитись. Зовсім не можу бути серед людей. Одно бажання — вмерти».

Можливо, бажанням змін у житті був викликаний і його переїзд із Катеринослава до Катеринодара. З переїздом на Кубань М. Богуславський став там палким популяризатором бандури, завдяки чому вона задзвеніла в цьому краю.

«Цими днями був тут (у Києві. — М.Ч. ) у своїх справах М.О. Богуславський, — робить запис у щоденнику 5 грудня 1912 року Євген Чикаленко. — По вдачі він нагадує Жебуньова, та й літами такий само старий. Так само відданий справі відродження української нації, такий само енергійний.

Тепер він переїхав із Катеринослава на службу в правління залізних доріг до Катеринодара й там розвинув широку пропаганду серед кубанських козаків, які вперто не вважають себе українцями й свою українську мову звуть козачою або чорноморською.

М. Богуславський почав з того, що став учити козачу молодь гри на бандурі й, заохотивши їх до українських історичних пісень, зацікавив історією запорозьких козаків, від яких походять кубанські козаки, ширить між ними книжки, пресу.

Богуславський різниться від Жебуньова тим, що не любить робити гуртом, громадою, а працює сам, наодинці й каже, що так ліпше й більше можна зробити, бо в гурті тільки балачки та сварки.

Але наодинці може працювати тільки дужа характером, вдачею людина, як, наприклад, Куліш, Грінченко, а до того глибоко віруюча в справу, а Богуславський такий і є.

Коли б то в нас було таких людей, як Богуславський, Жебуньов та д-р Солуха в Кам’янці, побільше, то й «Рада» не мала б дефіциту».

Серед зобов’язаних «бандурному батькові» своїм творчим зростанням і пробудженням національної самосвідомості, стали відомі згодом кобзарі Василь Ємець (1890 — 1982 рр.), Михайло Теліга (1900 — 1942 рр.) та інші. Обидва лишили згодом теплі спогади про нього.

Коли Михайло Теліга був студентом Української господарської академії в Поєбрадах (Чехія), він у 20-х роках писав студентську роботу «Як я став свідомим українцем» (цю роботу оприлюднила професор із Києва Надія Миронець). У ній він розповідає про те, що з «дідом» Богуславським його познайомив у Катеринодарі один із знайомих учнів — Мартовий. М. Богуславський не лише навчав юнака гри на бандурі, а й давав читати українські книжки, вів розмови про українську історію.

«Почав він говорити про те, — згадував М. Теліга, — що от, мовляв, ми, козаки, нащадки того лицарства, яке віками боронило український народ, звелись нінащо, навіть говорити не вміємо по-своєму, а що вже забули хто ми, чиїх батьків, так про це й говорити не доводиться. Я почував, що він ганьбить наше козацтво за щось, тільки не розумів, чому він так ні з того ні з сього почав таку розмову. Потім узяв якусь велику книгу й почав читати з першої сторінки.

То була історія України Аркаса й він вичитав прекрасний вступ до неї. Те читання зробило на мене враження. Слова Аркасові глибоко запали мені в душу й уже в тій хвилині я відчув, що сила тих слів якось перевертає весь мій психічний уклад. Я почав розуміти тоді, чому він гнівається на козацтво. Мені стало соромно за самого себе, що я до цього часу не ставив собі питання: хто я й що я? Як це й досі не знав, що «українська нація не вчорашня, а має за собою тисячолітню історію», як почув зі вступу Аркаса. Думки пішли роєм у голові...»

А М. Богуславський на цьому не зупинився. Зацікавивши свого учня історією України, він дав Михайлові почитати історичну повість Андріана Кащенка «У запалі боротьби», яка захопила його. Так разом із навчанням гри на бандурі почалося для Михайла Теліги читання українських книжок, бесіди з учителем, який, за словами Михайла, «біля себе згуртував молодь, зворушував своїм словом любов до рідної мови, історії та взагалі до всього, що тільки могло спричинитися до національного виховання...»

Це було 1915 року в Катеринодарі, коли Михайло Теліга навчався у військово-фельдшерській школі. Попереду в нього була участь у національно-визвольних змаганнях, зустріч із Оленою Телігою, на українізацію якої він значно вплинув, ставши згодом її чоловіком і розділивши з нею трагічну долю в Бабиному Яру під Києвом 1942-го. А починалося все від тих зерен, які заронив у його душу мудрий Микола Богуславський.

Теплі спомини про «діда» залишив й інший його учень Василь Ємець: «Вважаю своїм обов’язком згадати про Миколу Богуславського, якого на Кубані кликали бандурним батьком. Слушна назва! Бо коли з- посеред кубансько-чорноморського козацтва... бандура розповсюдилась до тієї міри, що вже невдовзі постали цілі гуртки новітніх козаків-бандурників, — то це треба завдячувати саме Миколі Богуславському. Без пересади, той запорізький нащадок був достоту вельми ідейною й офірною людиною, бо любив кобзарську справу не лише до глибини серця, але й до глибини кишені. Мабуть, не кожний батько дбає так про своїх дітей, як бандурний батько Богуславський дбав про своїх духовних дітей — козачу молодь, з-посеред якої розповсюджував бандуру».

Василь Ємець пригадував, що Богуславський мав і власних дітей, рідних тілом, але чужих духом: «Пригадую, як улітку 1916 року, перебуваючи як гість у його літниськовій хаті (дачі. — М.Ч. ) на березі Чорного моря у Геленджику, одної днини познайомився з його гостем. Був це пристойно вбраний осібняк (зберігаємо деякі особливості оригіналу. — Ред. ) якихось 35 років, що вперто вживав доброї московської мови. Був, певно, місцевого походження, але видко розумів українську мову, бо й господар хати, й я гуторили по-українському. Коли ж пак обід скінчився й ми з Богуславським залишилися вдвох, я запитав його, кого це він частував у своїй хаті. Замість відповіді бандурний батько, трохи схиливши голову, втопив очі в якусь крапку й мовчав. Замовк і я, позираючи на його гарне козаче обличчя, з довгими сивими запорізькими вусами, що раптом споважніло, захмарилось. Нарешті, по довгій, напруженій мовчанці чую:

— Та це... мій однопрізвець... (ужив він московського слова «однофамилец»).

Цих пару слів М. Богуславський промовив із напругою, так ніби видушив їх із себе, та й замовк... Та по якісь хвилині гнобливої мовчанки Микола Богуславський, немов продовжуючи нескінчене речення, певним голосом, ніби бажав випростатись від невидкого тягарю, проказав:

— Це — мій рідний син...»

Василь Ємець розповідав, що Микола Богуславський фактично не жив зі своєю дружиною-росіянкою й дітьми — сином і донькою — під одним дахом. Вони лише зрідка були його гістьми. «Десь пізніше навідалась і жінка Богуславського та його донька, з якими я мав нагоду запізнатись, — пише Василь Ємець. — Його пані була типова, балакуча та рухлива московка. Зрідка й кидала українським словом, вимовляючи на московський лад. По-московському розмовляла й донька — доросла дівчина. Вона, либонь, пішла в батька, бо відчувалась ніжність козачки. Поза тим усенька трійця була якоюсь чужою не лише мені, але й тому розповсюдникові на Кубані свідка гетьмансько-козацької слави — нашої кобзи-бандури. Відчувалося, що родинне життя Миколи Богуславського було одним із тих поранень, які не гояться до самої смерті. Тож після оцього випадку я вже більш не розпитував ні за жінку, ні за доньку, ні за сина» (аналогічна ситуація, за спогадами В. Чапленка, була в родині іншого місцевого просвітянина Петра Єфремова, та й Андріяна Кащенка так само).

Микола Богуславський, більш відомий на Кубані як бандурний батько, за спогадами Василя Ємця, своїм далебі батьківським впливом на козачу молодь дуже спричинив збільшення кількості козаків- бандурників. Не раз за власні гроші він замовляв бандури в київського майстра Антонія Паплинського й спроваджував їх для бідніших козацьких молодиків. Мовляв, бери, козаче, й учись! Яким він почувався щасливим, коли пощастило зацікавити бандурою декого з музик Козачого симфонічного оркестру! Із захопленням юнака він ділився з Ємцем своїми радощами, адже не були вони безпідставними...

М. Богуславський організував при Катеринодарській «Просвіті» дві Кубанські кобзарські школи (1913 р., 1916 р.), в яких навчалися майже 40 учнів. Першу школу вів бандурист-віртуоз Василь Ємець (1890 — 1982 рр.), другу — Олексій Обабко (1883 — 1971 рр.).

У Катеринодарі М. Богуславського відвідував його друг Леонід Жебуньов, старий народоволець, який мав дачу в Сочі. Богуславський і Жебуньов підтримували одне одного. 25 лютого 1917 року (як раз у розпал Лютневої революції) Леонід Жебуньов писав із Сочі Євгену Чикаленкові: «З’явилась думка дожити тут до кінця лютого та поїхати до Катеринодару, перебути там березень, та біля квітня чи на початку квітня — до Києва. Але цього ще не вирішив цілком, пишу до Богуславського й, коли він ухвалить мій план (він знає чого мені треба, щоб не сумувати), так і зроблю. Коли ж ні — залишуся тут до кінця березня. Так і пишіть мені (адреса Богуславського: Борзиковська вул., 32)».

Щойно подана адреса, напевне, була в Катеринодарі. Невідомо, чи в зв’язку з революцією Жебуньов поїхав до Богуславського, чи поспішав до України.

У 20-х (а, може, й раніше, під час громадянської війни) М. Богуславський, за деякими відомостями, знов перебрався з Кубані до Катеринослава (Дніпропетровська). Та, як колишній просвітянин, немолода людина, він бідував, новій владі був непотрібний. Це підтверджує запис у щоденнику академіка Сергія Єфремова, який червня 1928-го побував у Дніпропетровську: «Розшукав Богуславського Миколу, давнього знайомого, хорошу напрочуд людину. Теж зустрів мало не плачем. Бідує. Має пенсії за 40 років служби 18 крб. Ще один уламок минулого...»

На нашу думку, М. Богуславський у той час жив у підміському залізничному селищі Катерининське, перейменованому після революції в селище К. Маркса, нині зветься житловим масивом Ігрень на території міста Дніпропетровська. Тут же мешкав просвітянин Трифон Татарин, заарештований квітня 1938-го. На допиті 17 червня 1938 року мусив свідчити, що «націоналістичну діяльність розпочав 1908 р., коли вступив у члени товариства «Просвіта», очолюваного в той час у колишній Катеринославській губернії українськими націоналістами Богуславським, Бідновим, Липківським, Дорошенком, Еварницьким і Трубою, під впливом котрих знаходився також я... Того ж 1926 року я часто навідувався до свого приятеля Богуславського, колишнього українського націоналістичного діяча, котрий підтримував зв’язок із закордоном, зокрема з Бідновим, який знаходився тоді в Празі. Біднов запропонував Богуславському написати його біографію, в якій мали віддзеркалитися настрої українського народу на Катеринославщині та його надії на майбутнє. Богуславський доручив мені виконати пропозицію Біднова, що й було мною зроблено. Однак я не знаю, чи дістав Біднов цей рукопис, бо Богуславський мене про це не інформував». Таким чином, В. Біднов, який вважав Богуславського ідеальним розповсюджувачем української книжки, не лише листувався з ним, але й замовив йому написати біографію. Якщо вона навіть дійшла на Захід, то навряд чи збереглася, адже В. Біднов розпорядився після смерті свій архів знищити.

Про останні роки життя М. Богуславського практично нічого невідомо. В «Океанічному збірнику» (ч. 7, 1946 р.), виданому на ротаторі на еміграції, пише В. Ємець, друкувалася «Дума Соловецька» кобзаря Андрія Перебенді. У передмові до думи зазначалося: «Заходами славної пам’яті «діда-пасішника» М.О. Богулавського в м. Дніпропетровську по підписному листку були зібрані кошти, на які придбана кобза, мальована й надіслана мені в Соловецький табір». Цей промовистий факт свідчить про те, що бандурний батько опікувався навіть ув’язненими кобзарями. «Видно, що й перебуваючи в Дніпропетровську, — пише В. Ємець, — славетно пам’ятний Бандурний батько Микола Богуславський робив те саме, що й на Кубані, де за власні гроші купував шкільній козацькій молоді кобзи».

«Від кількох осіб чув я, що в 1930 — 1933 роках він був у в’язниці міста Катеринодару з українським письменником Василем Чапленком і там закінчив своє життя (цей факт не підтверджується спогадами самого М. Чапленка. — М.Ч. ). Про це згадували в листах мій учень козак Антін Чорний та Василь Фарміга... Згадує про в’язницю й др. Плохий, хоч нічого не надмінює за місце його смерті».

На думку ялтинського кобзаря й дослідника кобзарства Олексія Нирка, Микола Богуславський загинув у катеринодарській в’язниці. Факт цей поки що не дістав документального підтвердження.

Навіть наведених нами фактів вистачає для того, щоб вважати Миколу Богуславського визначним діячем національного відродження в Україні та на Кубані. На жаль, багато фактів його біографії все ще невідомі. Місця його смерті не знаємо. Пам’ять цього подвижника зовсім не вшанована. А, може, варто встановити кобзарську премію імені Миколи Богуславського?